Бувають чудеса у цьому житті?

Сьомий клас я якраз закінчив. Після війни знамо, як у селі жили. На одні трудодні мати в колгоспі гарувала. А на них — коли дадуть картоплі там, зерна, а коли і ні. Неврожай, мовляв. Все на госпоставки пішло.

А крім мене, у матері ще Борька. Молодший. І з жратви, виходить, тільки те, що на городі виросло. Або в лісі зібрали. Ну, і корова. Як без неї? Взагалі труба.

Ось я після сьомого і поїхав у місто. У Малу Вішеру. Там у матері брат був. У споживкооперації працював. За моїми тодішніми поняттями — великий чоловік. Ну, мати і каже: їдь, мовляв, до дядька. Якщо він чого, подмогнет. Не дасть тобі, телепневі, прірва.

Я й поїхав. Ну, а там вже дядько. У Вішере як раз залізничне училище було. Тоді це називалося фабрично-заводське. Природно, мені хотілося на помічника машиніста. Але виявилося, на це відділення беруть тільки з шістнадцяти. А мені ще не виповнилося. І залишилося — або слюсарем з ремонту паровозів, або котельщиком.

Але на казанярів брали таких міцних хлопців. Високих, сильних. Тоді ж зварювання рідко де, котли на заклепках були. А її, стару, витягнути треба. Потім вставити нову і з зворотного боку розклепати. Сила потрібна. А я — сам бачиш. Хоч і жилавий, але худий. І росточок — не велетень.

Загалом, в казанярі ніяк не проходив. І добре, як потім виявилося. Після випуску хлопців з цього відділення майже всіх за Печору, на шахти відправили. Та, видно, не цукор там з медом були підведені. Велика частина з них втекла звідти. А з цим тоді строго було. Ухилення від трудової обов’язки відпрацювати визначений після випуску термін. Їх — на цугундер, і за шість місяців примусових робіт.

Загалом, зарахували мене слюсарем. Видали чорну шинель, фабзаевскую, ремінь зі спеціальною бляхою, шапку-ушанку… Ні, черевики свої були. І гімнастерку, штани… не пам’ятаю, щоб видавали. Але вважалося, ми на повному державному забезпеченні. Годували нас в їдальні. І сніданок, і обід, і вечерю.

Так-то начебто і непогано годували, але без добавки. То що належить — отримай, а крім того… Немає більше. Тому є постійно хотілося. Добре, що дядько з сім’єю тут же, можна сказати, під боком. Сильно я, звичайно, не наглел, але через вихідні в суботу або неділю зайдеш типу як в гості, та й доповісти, що всі, мовляв, в нормі, вчуся, дурня не валяю. Ну, а там, ясна річ, за стіл посадять, то щец тарілку наливають, то картоплею відварною разом з усіма отобедаю.

А то зірвемося з пацанами і — в Пітер. У мене там материна сестра, тітка, значить, жила. Після війни туди поїхала. Робочі руки тоді там сильно потрібні були. Ну, звісно, вона теж не шикували, бразильських динь, як ти нині, не купувала. Але тарілку макаронів обов’язково переді мною на стіл поставить. Та ще й на дорогу що-нитку з собою дасть.

Ти що? Який безкоштовний проїзд?! Ні, за квиток і нам, фабзаевским, треба було платити. А гроші звідки? Ми ж на повному державному, стипендія нам не покладена. Тому зайцями. Найчастіше на підніжках. Вони тоді були відкритими, не складаються. Або на буферах. Сам стоїш на ньому, а тримаєшся за поручні східців, по якій залазити на дах. А як підіпре, так і на даху.

Але навіть і там нас ловили. Відловлять і ссадят в Любані. Доводиться наступного приміського чекати. Не повертатися ж з півдороги?! Ось і їдеш далі таким же макаром — або на підніжці або на даху. І все — через тарілки макаронів і окрайці чорного в дорогу.

Ну, і додому, ясна річ, дуже хотілося. Будинок, він і є будинок. Не казарма. От тільки як, коли навчання ця. Боязно. Свинтишь, а тебе відрахують. Ось позорище.

Але до кінця першого курсу вже якось і пообтерся малість. І на травневі вирішив: була не була! Дядько грошей трошки дав на проїзд. Купив я квиток і якісь мідяки ще залишилися у мене. А там, прямо на пероні, морозиво продавали. Тітка з візком-холодильником, у неї така кругла жерстяна форма, на дно якої укладається вафелька і потім щільно набивається морозиво. Зверху на нього — ще одна вафелька, і спеціальним штоком все це солодке багатство видавлюється з форми.

Ходив, ходив я колами навколо цієї тітки… Та що це за диво таке — морозиво? Потім перерахував свої мідяки… Начебто вистачає. Підійшов з гордим виглядом, простягнув тітки всі свої мідні залишки і купив: «Порцію!» Вона зробила там всі свої маніпуляції з цією формою штоком, вафельками, морозивом і простягає мені — «Бери».

Взяв я обережно, двома пальцями, це морозиво, вафлі зверху і знизу, відійшов убік, присів на лавку… Лизнув в одному місці збоку цього кругляшка, в іншому…

Так… Справжнє диво! Солодке, смачне. … Холодне! Травневі свята на носі, сонечко вже пристойно гріє. Тепло. Листя молоді, яскравою, ще не вигорілої і не запиленій зеленню милують око, а тут… Холодне, солодке, смачне. Диво. Справжнісіньке диво!

І тільки я зібрався третій раз це морозиво лизнути, як раптом десь осторонь якась баба заголосила. То кошик в неї вкрали, чи ще що, зараз вже і не згадаю. Ну, і народ миттю навколо неї кучкуватися почав. А мені, само собою, цікаво — що там. Я акуратненько — на краєчок — поклав морозиво на лавку і — туди. Типу, одна нога тут, інша там. Подивлюся швиденько, що там, і назад. Сяду і доїм свою морозиво не поспішаючи.

Яке! Зовсім недовго я там, у цієї тітки, і поштовхався разом з народом. Але коли повернувся до своєї лавці, морозива на ній вже не було. Скрутили! Хтось інший тоді з’їв моє біле солодке і холодне диво. Але мені і тих двох разів, що я встиг лизнути, вистачило, щоб запам’ятати цей смак на все життя.

Ні, потім більше я не їв морозива. Не до нього як-то було. На другий курс перейшли, так ми вже великими хлопчиками сталі. Яке морозиво? Нехай ця первокурсная дрібнота хаває.

А після училища трохи попрацював у депо і в армію призвали. Там теж — яке морозиво? Ну, а потім і свої діти пішли. Серьога, Люда… Само собою, якщо щось солоденьке, то ж морозиво, і купувалося, так, природно, в першу чергу — їм.

Та ти не посувай, не посувай мені блюдечко з цим фінським. Не хочу я його. Бо як солодший і смачніше того, що я пару разів лизнув тоді, на пероні маловішерського вокзалу, воно не буде.

Дива трапляються в нашому житті. Але, на жаль, не кожен день. Це з віком розумієш. Прийде час, і сам, без моєї підказки, про це здогадаєшся.


Що ще почитати по темі?

Сашкова машина. Де ти, щасливе дитинство?
Як переплюнути Хічкока? Виноградний кіт
За що люблю тебе, красуня Москва?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *